ВИХОВНИЙ ЗАХІД ПРИСВЯЧЕНИЙ ДНЮ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

ВИХОВНИЙ ЗАХІД

ПРИСВЯЧЕНИЙ ДНЮ ПАМ'ЯТІ

ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932-1933 РОКІВ!

Мета: Ознайомлювати учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки; виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів співвітчизників.

Форма проведення: учнівська конференція

Хід заняття

    Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і  життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертельному сні 1933 року.

    З давніх-давен на світі існують добро і зло, щирість і заздрість, любов і ненависть. Століттями вони супроводжували людство у своєму розвитку. Та в історії світу траплялись моменти, коли зло, заздрість і ненависть обєднувалися, оберталися трагедіями для людей. Чи не найбільшою трагедією в історії українського народу був штучний голод 1932-33 років. Влаштований тоталітарною владою, цей голод забрав життя мільйонів українців, травмував тих, хто вижив.

    Розбиті життя, покалічені долі, втрачені надії... Хто скаже, яка доля спіткала згорьовану, опухлу від голоду дівчинку, як пережила мати смерть своєї сім’ї? Страшне видовище. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії, на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це одне, а коли від голоду, зумисного голоду – це зовсім інше. І сталося це не в пустелі чи вічній мерзлоті, а на теренах “житниці” Європи.

    Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини, проти народу, проти всього людства. Проте, це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути.

    Отож, це невід’ємна сторінка нашої історії, яку ми не повинні забувати…завжди маємо пам’ятати що український народ сильний духом, і його ніхто не здолає…як і в 32-33-х роках голод…

І сьогодні ми проведемо міні-конференцію присвячену Дню пам’яті Голодомору 1932-1933 років.

 А люди біднії в село,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися в хатах,

Та й мруть….

Сумують комини без диму,

А за  городами за тином

Могили чорнії ростуть.

 Гробокопателі в селі

Волочуть трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини.

Дні минають,

Минають місяці.

Село навік замовкло, оніміло,

Кропивою поросло

Що таке Голодомор?

   Голодомо́р 1932—1933 років - масовий штучний голод, що призвів до багатомільйоних людських втрат в основному в сільській місцевості на значній території України, крім семи західних областей,Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УРСР, та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництваРадянського Союзу на чолі зі Сталіним, голодомор був розрахований на придушення українського національно-визвольного руху і фізичне знищення частини українського селянства як носія корінних традицій, мови.

В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника.

    У СРСР сам факт масових смертей від голоду замовчувався комуністичним режимом і навіть старанно приховувався. Під час скорботних заходів пам'яті в США і Канаді на відзнаку 50-х роковин трагедії в компартійній інструкції говорилося: «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писака-ми». 1986 року Іван Драч перший в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор», яке походило від слів голод і мор. В Україні вперше голод 1932–1933 років почали визнавати лише в 1988. 

Передумови Голодомору

   У 1930 р. Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято “Закон про хлібозаготівлі”, згідно якого колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогоспо-дарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою бор-ги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів заби-рався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

    З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян, активізовувався селянський рух опору. Тільки від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна»ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада не приживалася в Україні. Радянське керівництво розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України  Косіор заявив:

“Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод.

Як чинився Голодомор?

*Насильно забирали всі продовольчі запаси.

*Засуджували навіть дітей, які підбирали колоски пшениці на вже зібраних полях.Штрафували.

*Якщо селянин чи колгоспник не виконав план здачі зерна, у нього забирали усе: картоплю, зерно, корову, хату.

Василь Гроссман писав:

“Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомпо-лами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів”.

   7 серпня 1932 року з'явилася постанова, відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин»— позбавленням волі на термін не менше 10 років.

   Наприкінці 1932 - на початку 1933 р. було запроваджено блокаду самої Української РСР. Справа в тому, що українські селяни втікали в сусідні обасті Росії, де не було голоду. Було заборонено виїзд селян з УРСР. Разом з цим, громадянам, які в'їжджали в Україну з Росії було заборонено провозити харчі без дозволу держави.

  Поряд з цим, Радянський Союз відхиляв можливість отримання голодаючими України будь-якої допомоги з-за кордону. Так, наприклад, організація Галичини «Центроспілка»  звернулася тоді до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодним Радянської України один мільйон центнерів зерна. За кілька днів дипломат відповів, що Москва категорично відмовляється від допомоги.

     У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон.

     Варто зазначити, що обсяги конфіскованого зерна були мізерними. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили - просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди.

  Від нестерпного довготривалого голоду затьмарювалась свідомість людей. Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років:

“Жили всі закрито, мати на засов хвірку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд їли 

Спогади очевидців ( в різних регіонах України)

Тимченко Марфа Григорівна , 1922 р.н. 

Народилася в Сумській області, Лебединський район, село Ситники.
Батьки: батько лісничий Григорій Глущенко, мати колгоспниця Тетяна Глущенко.
Сім'я складалася з шести дітей. Марфа Григорівна була найстаршою дитиною . Батько помер незадовго до голодомору від захворювання шлунку.
В 1932 році почався великий голод, під час якого вимерло все село. В колгоспі запасів не було, їх всі було вилучено. Спершу померли сестра і брат: попухли з голоду. Мама була пухла , і я почала пухнути.Через дорогу було кладовище, тоді і ховати померлих було нікому. Яму викопають як-небудь, загортали в рядна і закидали. Ні хрестів не ставили,НІЧОГО.
Коли мама померла, нашморгаю жита і їм. Поряд жили сусіди, в них дітей не було, то вона приходила до мене , провідувала.У сусідньому селі Яроші був патронат , мене туди сусідка відвела. В їхньому колгоспі голова був дуже розумний, деякі запаси поховав у ями, і тим самим багатьох людей врятував.Наше село повністю вимерло, хати бур'янами поросли.
Якось зустрілися у Харкові з односельчанином. Довго говорили, згадували дитинство. Розповідав як він пережив голод 1932 року. У цього хлопця був двоюрідний брат , який мешкав у місті Харкові, то він його забрав до себе .
Назбирав мій односелець продуктів, і повіз батькам у село, там же була і сестра. Заходить до хати сидить батько і два мужики з ним, не голені, чорні. Горить піч, на печі щось вариться, а коло неї лежить щось в ряднині, і з неї кров тече. Він у батька питає : « А де мама, сестра?» Батько відповідає : « Маму ми вже з'їли, он в чавунці м'ясо залишилося, а сестру , щойно вбили, лежить в ряднині». А хтось з чоловіків говорить : « Оце в нас свіжина буде!»
Односелець згадав, що в сінях стояла діжка з водою, тож і сказав батьку, що піде води напитися. А батько говорить: « Ти ж тільки не тікай нікуди, будеш з нами тепер».
Вийшов тоді знайомий з хати, двері закрив, а в сінях і двері не закривав, залишив так. Через огород , через ліс біг, не оглядаючись, аж до самої станції. В село більше не їздив, хай Бог простить.
Я в рідне село поїхала лише через два роки роботи на Караванському спиртовому заводі (де працювала з 9 вересня 1937 року по 1976 рік хіміком в лабораторії). Могили батьків немає, все поросло бур'янами.

Певна Катерина Сергіївна, 1919 р.н. 
Народилася в Сумській області, Краснопільський район, село Самотоївка, в сім'ї «куркуля». Батько в 1929 році був розкуркулений. Втік з - під арешту, і переїхав жити в селище Караван, де і доживав своє життя. В 1930 році перевіз свою дружину з двома дітьми.
Розповідали колишні односельчани, що в їхньому селі був страшний голод. їздили підводою по хатах збирали мертвих, а якщо хто залишався ще живим, то вантажили живими, і везли до ями.
Про голод 1932 - 1933рр розповідає: « В цей час ми жили в Каравані, то тут голоду не було. Жителі працювали на заводі, а де зараз клуб була їдальня, там людей годували. На Совишиній горі був колгосп, і хто працював їх також годували.
А ось в сусідніх Огульцях голод був. З Мерчика люди приходили з відрами, набирали барду, і несли додому. З сусідніх місцевостей люди приходили до бардової ями( зараз на тому місці збудований гараж, над ставком), їли барду і вмирали, то трупи були розкидані вздовж дороги.
Караванський завод працював на картоплі, кукурудзі. Бурти з кукурудзою охоронялися, але людям трошки давали кукурудзу, а картоплю самі люди копали, так і вижили.

Остапенко Анна Микитівна ( в дівоцтві Цехмістер),
14 листопада 1927 р.н.
Народилася в Харківській області,село Хрестище.
В 1929 році родину розкуркулили. На час голоду 1932 -1933рр. батько Микита Романович працював в совхозі, а сім'я жила в полі Кас'янове. Жили дуже бідно. Мама , Марія Петрівна , почала пухнути. В родині було 5 дітей. Поблизу була скирта віки, то вночі ходили, вибирали зернятка і так же вночі наварять на печі віки, нагодують всіх, а вдень нічого не їли.
Весною, коли сіяли совхозні поля, діти ходили до сіялки, і люди давали зерно. Вася (мій братик) довго ходив в кожушку, вже і тепло було, а він все в кожушку, бо на полах були пришиті всередині кармани, то сівачі насипали йому туди хто зерна, а хто картоплі. Так маму відволодали від смерті.
В 1934 році посадили картоплю( саме лушпиння з паростками), земля була погано оброблена. Я була найменша, то вдвох піднімали грудку, а я під неї клала лушпиння. їжу варили в баночці з - під сапожного крему.
Приходили активісти, шукали золото. Обшукували все, навіть у головах дітей шукали. Діжку з водою вилили, так і не знайшли. Золото в родині було, мама вивозила його в ТОРГСІН, обмінюючи його на борошно.
Після Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945рр. родина переїздить в Караван. Про голод 1946 - 1947 рр. згадую з полегшенням: в Каравані в цей час голоду не було, але приходили люди з іншої місцевості, підходили до «барди». Директор говорив, щоб наливали їм густішого.

ДОВГА ВІРА ЙОСИПІВНА 

Я, Довга Віра Йосипівна, народилася 13 січня 1929 року в с. Дмитрівка Чернігівської області в селянській сім’ї. Моя мати Домаха Степанівна  та батько Йосип Олексійович працювали в колгоспі. В сім’ї було двоє дітей – я і старша сестра Надія, 1927 року народження.

         З моїх дитячих спогадів в пам’яті зберігся епізод 1932-1933 рр. про те, як в нашій сім’ї , як і в сім»ях наших односельців, не було що їсти. В нашій сім’ї на квартирі жила єврейська сім» я з трьох чоловік. Ми випрошували в них лушпайки з картоплі, які нам мама варила, а також садили лушпайки замість картоплі в землю. Ми, діти, просили їсти хліба. Мама , не маючи змоги нам його дати, як могла нас втішала, обіцяла купити нам цукерок, але ми хотіли хліба. Запам’яталися мої слова до мами : «Мамо, дайте мені хліба в обидва кулачки». Мама в пошуках їжі  випрошувала висівок з вівса, які намочувала у воді, і давала нам пити.

         Люди не знали в той час , яка причина голоду, мати казала , що причиною є неврожайний рік. 

Кутинська Надя  Романівна

Я, Кутинська Надія Романівна, народилася 27 травня 1929 р в м. Вінниця.  На час Голодомору я мала 4 роки. В сім’ї нас було 4 дітей – брати Микола і Леонід , сестра Людмила і я. Моя мати народилася в с. Лаврівка Вінницької області. В селі була мамина родина – 2 брати і 2 сестри. Мій батько родом із с. Чагрів  Рогатинського району –  Роляк Роман Іванович. Як був Голод, моя мати працювала в їдальні партійної школи Вінниці, а тато – конюхом : возив начальство. Західняків там переслідували, і тато дуже боявся за себе і сім’ю, тому йому начальник видав «листок недоторканості», щоб його не чіпали. Дома такого голоду ми не відчували, бо мама приносила з їдальні недоїдки і шкірки хліба , який ми сушили.

 Зі села Лаврівки приходив дядько Іван : такий опухлий, аж блискучий і мама  давала йому ті шкірки засушені/ Трудно було переносити той хліб, бо по дорогах ловили, то дядько приходив вночі. Якби мама їм не допомагала, то вони повмирали би.  В тому селі дуже багато людей повмирало, їх вивозили фірами , копали ями наперед і скидали. А москалі забирали все: і зерно, і одяг, і цінності, і худобу, люди боялися кожної хвилини, щоб не прийшли.

В їхньому домі було 4 сім’ї, вночі приїхав чорний воронок , батько думав, що то за ним. А вони постукали до сусідів Зайцевих (чоловік працював інженером), жінка до ранку виїхала, а мати його в коридорі повісилася зі страху.

Іванило (Горай) Ганна Миколаївна

Я, Іванило ( з дому Горай) Ганна Миколаївна  16 липня 1924 року народження уродженка Житомирської області Чоповицького району село Дер манка. Сама пам’ятаю як хотіла їсти і плакала, мама не мала, що дати, то знайшла на стриху пару фасолин і спекла.З хати і комори все позабирали, навіть в горщиках було пшоно і то забрали. Тоді мама пшоно ховала вже за пазухою. Забирали продукти, та ще забирали всю постіль (верети). Ми спали вже на звичайній соломі. Батько хотів записатися до колгоспу, то його заарештували, сидів 1 місяць і 5 днів .Забрали все з хати навіть мою забавку.Тато мій був кравець і їздив по селах шити. Все ,що приніс, хоч окраєць хліба, ми всі ним ділилися .А наші сусіди Яворські вдень поховали 2-ох дітей, а вночі відкопали і їх їли. Ми виїхали з того за 40 км, там копали торф, щоб не вмерти з голоду, тато дальше шив по селах за кусень хліба, можливо так ми і вижили. А у 18-ти річному віці мене насильно (ще було 16 дівчат) забрали в Німеччину де я познайомилася з Степаном Іванило і приїхала в Черче , де проживаю по нинішній день.

Спогади

жителів селища Букачівці про події 1932-1933 років на теренах

Західної  України

Білою плямою історії України є роки 1932-1933 р та 1946-1947 рр.. Від цього лиха постраждали Харківська, Київська, Сумська, Черкаська, Житомирська та ін. Кількість жертв голодомору у різних джерелах подається різна. На щастя це лихо  не охопило Західної області України. У липні 1933 року у Львові тодішня територія Польщі був створений Український центральний комітет допомоги. Велику поміч йому надали йому з українці Канади організація «Золотий Хрест»  створена українцями Америки. Але перевезти закуплене  для голодуючих зерно не вдалося Радянський уряд не дав на це дозволу.

До людей Західних областей доходили чутки про голодомор, про це неофіційно говорили священики, поодинокі жителі  східних областей, які чудом проривалися сюди, щоб не вмерти  голодною смертю в себе вдома.

Свідчення вже покійної Цюри Оксани Семенівни жительки Черкащини Умань.

Голод спіткав нашу сім’ю в 1933 році, сім’я була велика, тому запаси швидко закінчилися молодші діти просили їсти, а не було нічого із запасів. У багатьох сім’ях було таке ж становище, деякі батьки відводили дітей до міста і там  залишали, тому що міське населення мало картки на хліб і могло вижити. Селяни рятувалися хто як міг: їли лободу, коріння дерев, усе ,що  могли знайти в природі, щоб  хоч якось полегшити муки голодом

Орловська Ганна Іонівна , 

Я народилася 9 жовтня 1921 р. в с.Журженці Київської ( тепер –Черкаської) області в селянській сім’ї. В моїх батьків було двоє дітей  – я з братом Федором. Наше село було велике – десь біля 2 тисяч хат. Батько працював в МТС, а мати – в колгоспі.

В страшні роки Голодомору ми рятувались від голодної смерті пайками, які приносив батько, в нашому господарстві була корова. Спочатку ми тримали її в стайні, але коли почався голод, опухлі з голоду люди нападали на маму і відбирали молоко, коли вона несла його зі стайні. Згодом корову стали тримати в хаті.

Доведені до відчаю люди з голоду люди їли все, що попадало під руки : помираючих коней , яких буквально розтягували по шматках, бджолині стільники. Мене з братом мати не пускала на двір виходити, бо в селі були випадки, коли пропадали діти – їх виманювали пряником з хати, та так і не бачили більше батьки своїх діточок. Одна жінка з’їла свою дитину, а чоловіка з нашого села бачили в місті на базарі, де він продавав холодець…

Тато розповідав, що в той час був урожай, однак в людей все позабирали. Як настала весна, було трохи легше  жити : їли лободу, цвіт акації – перетирали  на жорнах, додавали висівки і пекли млинці. Збирали по полі мерзлу картоплю, що залишилась з осені.

Тодішня влада не дозволяла виїжджати зі села, паспортів у людей в той час не було.

За низку дукатів мама у крамниці м.Звенигородка ( за 30 км від нашого села) виміняла пуд жита.

По материні і батьковій лінії майже всі чоловіки померли з голоду.

Батько розказував, що мій дід Федір колись чумакував – їздив в Крим по сіль, мав 12 пар волів. У них з бабусею Устею було 18 дітей, 12 з яких залишились в живих. Мали своє господарство, обробляли землю.

До теперішнього часу в  моїй пам’яті залишився страх від голодної смерті.

Голодомор мовою фактів

На Заході про факт голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 р., коли  валлійсь-кий журналіст  Річард  Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932-1933 роках.  Офіційне вшанування пам'яті жертв Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді.

    Десятки країн офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Згідно соціологічного опитування, проведеного у 2010 році, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом. В 2010році судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду; безпосередньо винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР: Сталіна, Молотова,Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря та Хатаєвича.

   За даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців в частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. За неофіційною інформацією великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей.

    Найбільше українців загинуло у Київській та Харківській областях, а також у Вінниць-кій, Чернігівській,Одеській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Житомирській областях. Найменше - в Донецькій області.

   Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини. Високий шлюбний потенціал українського села був зруйнований і вже ніколи не був відновлений.

Визнання голодомору геноцидом 

  15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор актом геноциду, але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, щодо цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності.  28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який трактує події 1932–1933 років, як геноцид українського народу.  Голодомор в Україні 1932–1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу і засудили:

Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі…

   У листопаді 2003 року 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932–1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. За ухвалення Спільної заяви проголосували 64 держави-члени ООН, у тому числі Росія.

23 жовтня 2008 року Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу.

   28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вша-нування пам'яті загиблих в результаті голоду 1932–1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам'ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму.

Про голодомор у віршах

Полум’я скорботи

На підвіконні палахтить

Скорботи полум’я священне –

То свічка пам’яті горить

За всіх безвинно убієнних.

Мій розум навіть не збагне

Страшної люті сталінізму,

Що катував своїх людей,

Це ще жахливіше фашизму!

Моя бабуся, сирота,

Мені колись розповідала,

Як батька з матір’ю вона

В свої шість років поховала:

„Забрали з хати геть усе,

Зернину кожну вигрібали…

І на морозі крижанім

Водою неньку обливали.

Вона зізнатись не могла,

Де порятунок заховала –

Торбинку з житом і вівсом

Для діток в землю закопала.

Щоб доньки вижити змогли

У рік страшний голодомору,

Щоб рід нащадкам зберегли,

Щоб підвелись з колін угору.

І батька Голод переміг …

Зелених зерен дочекався,

Він їсти їх заборонив,

А сам не витримав, зірвався.

Він був щасливий у ту мить,

Коли жував зерно зубами…

Але кишечник так болить –

Він розривається шматками.

Останні ласощі свої

Сльозами рясно поливає,

І на очах своїх дітей

У страшних муках помирає.”

Та залишилося дитя –

Дівча сиріткою назвали,

Мою бабусю все життя

Повсюди кривдили й штурхали.

Немає рідного села,

Немає жодної хатини,

Тепер там зорані поля,

Що кормлять Голоду могили.

Моя бабуся вже пішла

За обрій сонце зустрічати,

Вона інакше не могла

Свою матусю обійняти.

Прошу, у серці запаліть

Скорботи полум’я священне

Та крізь століття пронесіть

Сльозу безвинно убієнних!

Колискова

Ой засни, моя дитино,

Як заснула вся родина.

Спи від маку і прости

Та вже їсти не проси.

Голод більше не дістане –

Скоро сон міцний настане.

Думки в голові, як цвяхи

І снують, мов ті мурахи.

Пригорну тебе синочку,

Поховаю у садочку.

Ой! За що ж це мені люди?! –

Син перед очима всюди.

Він не виросте ніколи,

Не ходитиме до школи

Не народяться онуки,

Не зігріють бабі руки.

Ось і все... сина немає.

Тепер він мене чекає

Вже іду до тебе сину

Зачекай іще хвили….

В канаві там лежав хлопчина 
В канаві там лежав хлопчина:
Ніяк не більше семи літ
Йому б ще круглими очима
Дивитись радісно на світ.

Та я тоді з ним не балакав,
Очей він теж не відкривав.
Лежав, зігнувшись, тихо плакав
І „хочу їсти” ще стогнав.

Він там і вмер. Маленький хлопчик,
Що мав не більше семи літ,
Що навіть думати не міг ще:
Чому ж такий жорстокий світ?

Чому померло в тридцять третім
Тоді ще тисяча в селі?
Чому немає й не шукає
Ніхто вже правди на землі?

Минають роки, а в уяві
І досі постать та ж моя
Стоїть на вигоні в канаві
І... „хочу їсти” чую я.

Радійте ж, тупо-величаві,
Бо хто тепер спитає в вас,
Чому на вигоні в канаві
Помер маленький хлопчик в нас.

ЧОМУСЬ...
Чомусь селом блукають діти,
Чомусь так схожі на граків...
Куди їм голод свій подіти,
Як жити далі без батьків?
Ніхто їм вже не допоможе
Хоча б на мить забути жах - 
Той голод, що гризе, і смокче,
І перетворює на прах.
Немає в хаті ані крихти,
Лише вода в циберці спить.
Чомусь не хочеться вже й пити,
А тільки голосно завить.
Щоб те виття Господь на Небі,
Почув і Янголів послав
Дитячі душі безневинні,
До себе щоб скоріш забрав.
Наталка Купрієнко-Тривайло
(Дніпродзержинськ)

СТЕРНЯ
Забрали все, окрім журби,
Серпом червоним лютували, 
Щоб непокірливі "хохли"
Страшною смертю повмирали.

Родина схожа на стерню,
Що після жнив мовчить у полі:
Нема життєвого вогню,
Стоять лише стеблини голі.

Блукають люди по селу,
Худі, неначе соломинки,
Свій порятунок - лободу,
понабивали у торбинки.

В сепу полюють на ворон,
Печуть млинці із очерету...
Життя, що схоже так на сон,
Шокує матінку-планету.

То не родина, то стерня,
Що після жнив мовчить у полі:
Десятиліття забуття,
Уламки вкраденої долі...

     Отже ти вже знаєш, що 1932-1933 роках в Україні був страшний штучно творений голод, під час якого померли мільйони українців. Чого так і називають – Голодомор.

На знак вшанування пам’яті невинних жертв Голодомору у четверту суботу листопада з 16 години приєднуйтесь всією родиною до всеукраїнської акції «Засвіти свічку!».

   Із настанням темряви засвітіть і поставте свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників.

     Дотепер ми не знаємо імен всіх, хто загинув від голодної смерті. Їх не називали героями. Їм не ставили пам’ятників чи обелісків.

Нас просто заставляли про це забути. Але пам'ять не можна знищити! Україна пам’ятає!

 ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
Хвилина мовчання сльозою горить,
Пронизує струмом немов би ця мить,
Щипає за душу, бере за живе
І дзвоном тривожним у серці гуде.

Я бачу той розпач безсилих людей
І погляд голодних дитячих очей,
В долоні затиснуті п'ять колосків,
Гвинтівку і вирок жорстоких катів.

Спустошені села, порожні хати
І сни про матусю дитя-сироти,
Яке, наче паросток роду, живе 
Й натхненно шукає коріння своє.

Я чую той стогін крізь щільність років,
Крізь спогадів тугу померлих батьків...
У вічність нестиму сторінку сумну -
Про жертв геноциду пам'ять святу.